Біатлоністка Олена Підгрушна: «Ми починали Кубок світу з 13-15 місць загального заліку, поступово підняли команду до топ-3, потім знову втратили, і цього року майже повернули квоту»

Біатлоністка, наша землячка Олена Підгрушна, як і інші представники біатлонної збірної України, зараз, на фоні карантину, проходять період відпустки та відпочинку, адже сезон змагань закінчився. «Кожен знає, що йому потрібно робити, - розповідає Олена в інтерв’ю з Миколою Решнюком для «Tribuna.com». - Більшість просто відновлюється. Тому ми не сильно постраждали від карантину. Звичайно, якщо він продовжиться на травень й далі, буде складніше. Наступного місяця у нас починається планомірна підготовка, вхід в сезон.

– Тренерський штаб чи федерація якось готуються до можливого подовження?

– Поки коментарів немає. У нас тренерського складу немає на наступний сезон. Це у чоловічої команди більш стабільно, там все ясно. У жіночій команді поки нічого не ясно взагалі. Ми, дівчата, завжди виділяємось.

Але всі ми дорослі та досвідчені. Сумніваюся, що Джимі, мені чи Семеренкам потрібно казати, чим займатись у квітні. Молодь більше контактує з тренерами – порадник знайдеться. А до травня уже будуть і склади команд, і склади тренерів. Тоді уже й будуть думати, як далі.

– Зважаючи на ваші торішні проблеми зі здоров’ям, вживаєте якихось додаткових заходів з протидії коронавірусу?

– В мене є імуностимулятори, які допомогли не захворіти цього року під час сезону. З ними й продовжую – вітаміни та мікроелементи завжди з нами.

Все це я планово вживала в грудні-січні. А зараз продовжила через цю ситуацію. Хоча зазвичай у березні-квітні нічого не приймаю, щоб дати можливість організму відпочити.

«Виконала певний об’єм роботи, на якому можна було пробігти максимум кілька хороших гонок»

– Як загалом подолали етап з лікуванням міокардиту?

– Було складно. Як тільки дізналася [про міокардит], годин вісім була в прострації – не розуміла, що робити, куди бігти, як поводитись. Потім друзі мене постійно смикали то погуляти, то на велосипед, то зустрітися. Так я й почала потихенько рухатися й сама не зрозуміла, як це вдалося.

– Обійшлося без хірургічного втручання?

– Так, я пройшла курс плазмаферезу, а звичайний ібупрофен був як протизапальний [препарат]. Це й все моє лікування. Далі був потрібен спокій, спокій і ще раз спокій. Ніяких фізичних навантажень.

Півроку мені взагалі не можна було їх робити. Але враховуючи, що я – професійний спортсмен, і після піврічної паузи вже точно сезон не продовжу, почала потихенько рухатись через місяць після закінчення лікування.

Коли ще через місяць мене ще раз перевірили, побачили великі покращення. Тому дозволили рухатися більше. Так потрохи додавали, а паралельно за мною слідкували лікарі. Цих півроку я не робила максимальних навантажень – з важкою вагою чи на високих пульсових режимах. Але готувалася, тому в сезоні змогла бігати, хоч не довго й не так швидко, як би хотілося.

– Коли було важче повернутися – після лікування міокардиту чи після річної перерви у 2014-му?

– [У випадку з міокардитом] нарешті зрозуміла, в чому причина задишки та чому я три роки не показувала результат. Це мене стимулювало продовжувати. Не могла прийняти, що я якийсь недоспортсмен, відмовлялася в це вірити.

Коли знайшли причину та вилікували її, мені було цікаво, як піде далі – як буду реагувати на навантаження, як буду бігати зимою. Всі побачили, що дійсно причина була. Я можу бігти на високому рівні при нормальній підготовці.

А після роботи в міністерстві було дике бажання продовжувати. І вже з березня почала займатися, укріплювати організм, щоб бути готовою до навантажень на зборах. Це також робилося з великим бажанням.

– Вилікувавшись від міокардиту, проблеми з диханням зникли в цьому сезоні?

– Жодних проблем не було. Велика задишка хіба була, коли я вже зашвидко бігла – понад свої можливості. Коли розганялася на останньому колі, а не до стрільби.

– Міокардит, мабуть, можна було б раніше виявити, якби ви виступали в складі розвиненішої збірної?

– Коли мені діагностували астму, я однаково продовжувала обстеження в Словенії, Норвегії. Мене оглядали і за кордоном. Тому не можу винити наших лікарів чи лікарів з інших країн. Так сталося. Хоча достатньо було нормальному спеціалісту було зробити мені УЗД серця.

Все це робилось і у нас в диспансерах. Але, бувало, приходиш на обстеження, а апарат зламаний або лікар у відпустці. Це не найнеобхідніше обстеження, але коли я з цим зіткнулася, наголосила тренерам та спортсменам – навіть коли апарат в диспансері зламаний, йдіть і проходьте платно, але серце тримайте на контролі.

Можливо, мій досвід врятує іншого спортсмена від повторення мого шляху. І він вчасно пройде обстеження.

– Наскільки задоволені цим сезоном після повернення?

– Результат досить непоганий. Медаль чемпіонату світу, особиста медаль чемпіонату Європи. Це також важливо. Але завжди хочеться кращого. Знаю, де можна було виграти кілька секунд та бути на щаблинку вище. Професійний спортсмен має над чим працювати.

– Здоров’я не раз підводило вас впродовж кар’єри. Жалкуєте, що без цих проблем могли досягнути більшого?

– До себе жалю немає. Завжди говорю: «Все, що не робиться, робиться на краще». Для чогось я зіткнулася з тими проблемами. Можливо, потрібно було подорослішати чи зміцнити психологію.

Але в кого немає проблем зі здоров’ям? У мене більша проблема була у відсутності особистого тренера, який би вірив у мене та працював на мій результат разом зі мною.

– Чому у вас його ніколи не було?

– Так склалось. Я починала з Олегом Бунтом, який був офіційно тренером з футболу й не може тренувати мене як біатлоністку Кубка світу. Та з Ігорем Починком, який у свій час тренував збірні Союзу, але зараз інший рівень. Додала б ще Володимира Бутка, який багато дав мені в стрільбі. Але мої тренери не вписалися в дорослу збірну. Це більші знання та навички.

Щоб виступати на рівні Кубка світу, потрібно працювати, відчувати темп та рівень навантажень. Якщо тренер десять років не контактує на цьому рівні, тоді він не може підготувати для нього спортсмена.

– Важко знайти персонального тренера, який би відповідав цьому рівню?

– Не можу цього коментувати, бо все життя бігаю без особистого тренера. На дитячому рівні мене знайшли та поставили на ноги. А починаючи з юнацького віку, як тільки в нас почалися перші збірні, в Україні не знайдеться жодного тренера, який би мене не тренував, з яким би я не працювала на зборах.

З одного боку, це зробило мене сильнішою за інших. З іншого, бувають моменти, коли [персональний] тренер необхідний. Банально сказати слово підтримки, насварити, а інколи захистити. Тому мені навпаки хочеться якраз цієї особистої роботи.

– Що вплинуло на ваші помилки в цьому сезоні – з пропущеним штрафним колом, знятою гвинтівкою, чужим килимком?

– Cтрес. Якраз в Поклюці так склалося, що я то стартувала, то ні. Оце смикання... А від мого старту залежить, чи інший спортсмен стартує. Не змогла сконцентруватися та вчасно зробити корекцію на події – одягнути гвинтівку, переступити коврик, працювати правильно.

Те ж було на чемпіонаті світу. Дуже хвилювалася до естафети – розуміла, що потрібно дівчатам допомагати, зробити більше. Через брак нормальної літньої підготовки не була впевнена у своїх силах. На початку сезону перед кожною гонкою не знала, чи мене вистачить і чи не повернеться міокардит.

Це додавало стресу. Коли вже естафету відбігли, я трохи розслабилася. Мене просто перемкнуло – і я не пробігла це коло штрафу. Вперше за двадцять років таке зі мною сталось. Якби хтось весною сказав, що я таке зроблю, ніколи б не повірила.

Загалом я спортсменка, яка не дуже мандражує – можу зібратися, заспокоїтися, сконцентруватися, коли це потрібно. Але цей рік був з підвищеним рівнем стресу та хвилювання.

– В цьому сезоні ви скаржилися на відсутність лівосторонніх гвинтівок, брак амуніції як у топових збірних.

– Довгий час я шукала приклад, щоб підібрати під себе ідеально. Нарешті в кінці кар’єри знайшла. Минулої весни він мене втримав від завершення виступів, бо я розуміла – ось моя ідеальна гвинтівка.

Літо показало, що я можу стріляти з хорошим відсотком влучності. І зимою, поки я ще була в нормальних фізичних кондиціях, стрільба в мене була одна з найкращих за всю кар’єру.

– Однак, найкращий елемент у вашому арсеналі – ривок на останньому колі. Можете пояснити, звідки це?

– Не знаю. Можливо, якісь фізичні дані дозволяють. Може, фізіологічно я готова викластися на фініші до максимуму, до чого не готові інші.

В мене немає якоїсь стратегії, що перші кола йду пішки, а потім додаю в кінці. Ні, я й перші кола біжу у своєму темпі – аби змогти добігти гонку, а не лише сто метрів. А на фініші видаю всю решту, що залишилася. Бо якщо почну видавати все з першого кола, то на стрільбі зроблю дуже багато помилок. Поки я стріляю, маю контролювати дихання та пульс.

Якраз на чемпіонаті світу мені вдалося підійти до естафети в хорошому фізичному стані, коли я побігла з перших метрів. Після цього ми довго обговорювали з командою – всі [під час гонки] казали: «Ну все, скоро вона сяде». А я не сіла. І всі дивувалися, бо бігла з першого кола й була на рівні.

– Можливо, колись захочете дослідити своє тіло, яке здатне на такі несподіванки.

– Якось один з наставників, Костянтин Розумовський – мій філософ, реабілітолог, лікар-масажист, сказав: «Лєна, природа в тебе така – до зірок крізь терни». Всі мої досягнення не завдяки, а всупереч.

Коли не було видно світла в кінці тунелю, мій організм чомусь біг далі й доводив, що завжди можу боротися до останнього.

– Яка в цьому роль психології?

– Все залежить від психології в нашому організмі. І навіть цього року я могла захворіти. Але коли мені вже 32-33, мене нарешті слухають тренери. Коли кажу: «Ні, краще я зараз на тренування не піду, а буду відпочивати чи займатися в залі». І тренер погоджується, за що я вдячна.

Взимку два таких збори були, коли ми трохи змінили мою підготовку. І все – мені вистачало тих кількох днів на відновлення, я не заганяла організм в ями, тому й не захворіла. Вперше за 15 років.

А раніше йшли по загальному плану. Ніхто не хоче казати, що він слабкий чи йому важко. Ні, ти йдеш і працюєш, а потім організм дає тобі температуру чи травму, бо йому потрібен відпочинок.

– В збірній бракує психолога, який би допомагав з проблемами?

– В нас був досвід, коли при мені мінімум тричі приводили психологів. І кожен з них не зміг з нами впоратися. Може, ми надто розумні були для них або надто характерні.

Досвід такий є, прагнення від президента федерації чи від тренерів були. Але результатів позитивних це не принесло. В основному роль психолога виконує якраз особистий тренер, бо він знає повністю – яку ти роботу зробив, який у тебе настрій, як ти реагуєш на різні навантаження.

Колись Урош мені казав: «Лєна, ти спочатку поїж та відпочинь, а потім поспілкуємося». Він знав, коли я змучена та голодна, то дуже зла. Коли злишся не на когось конкретного – тренера чи світ, а просто злість виходить зсередини через навантаження. Тому тобі достатньо просто попити чаю та відпочити, щоб просто подивитися на світ іншими очима.

Це речі, які знає тренер. А в цей час психолог говорив би зовсім інші речі.

– Наскільки це проблема, що члени жіночої збірної тренуються з різними тренерами, на відміну від чоловічої?

– У нас склалося так, що в Семеренок та в Насті Меркушиної є особистий тренер. Сьогодні вже можна сказати, що Урош Велепець – особистий тренер Юлі Джими. Висмикнути настільки досвідчених та прив’язаних до своїх тренерів спортсменів дуже складно.

У свій час в нас був Шамрай головним тренером, всі були під його керівництвом. Потім почалися зміни в команді – комусь підходить методика, комусь ні. Тому сьогодні вже неможливо роз’єднати Шамрая з Семеренками. Неможливо роз’єднати батька й дочку. Неможливо роз’єднати тренера та спортсменку, яка свято в нього вірить і не хоче експериментувати.

Ми підемо на пенсію, прийде молодь – тоді буде один головний тренер, сто відсотків. А сьогодні маємо те, що маємо. Ну і якщо порівнювати – дівчата тренувались з особистими тренерами, а я тренувалася з командою. Але в сезоні лише я залишилася з 12 дівчат, які готувались в основній команді. З них на Кубку світу пробігала я одна.

Так само з тренерами. Махлаєв то з нами, то не з нами. Лєсніков з нами, але він не біатлоніст – складно на нього орієнтуватися. Тому мені важко сказати, як краще – чи з особистим тренером, чи в команді. Є особистий тренер – готуйтеся з ним. Але в будь-якому випадку має бути якась основна людина, яку усі ці особисті тренери вводять в курс справ – в якому стані спортсмен.

– Зараз жіночій збірній лише зашкодить, якщо змусити усіх займатися в одному таборі?

– Однозначно так.

– Ви є вимогливою до себе спортсменкою і людиною. Чи є відчуття, що амбіції в спорті завадили вам реалізувати амбіції в інших сферах життя?

– Такі думки є. «А що було б, якби я вибрала інший шлях?» і так далі. Але ми так все життя думаємо. Я досягла високих результатів, всі можливі медалі є в моїй колекції.

Тому жалкувати, що в якийсь момент я обрала біатлон, точно ніколи не буду. А інші цілі зможу досягнути через рік, два чи три, коли завершу кар’єру.

– Без повної підготовки та зі щойно вилікуваним серцем ваша участь стала вирішальною в бронзовій для нас естафеті на ЧС. Очікували такого від себе?

– Очікувала. Розуміла, що я – сильний спортсмен. Можу багато зробити для команди та для себе. Це мене й тримає в спорті. І тримало весною, щоб не завершити кар’єру. Розуміла, якщо знову стану на ноги та вилікуюся – повернусь у нормальні кондиції, зможу добре виступати. Так і сталося.

Так, я не була топовим спортсменом, не боролася за десятку найкращих. Але цього фізично неможливо було зробити при моїй підготовці. Є обов’язкові тренування, які повинні бути протягом сезону від початку літа. А не з вересня.

Я виконала певний об’єм роботи, на якому можна було пробігти максимум кілька хороших гонок. Так і сталося. А вже на кінець сезону мене явно не вистачало.

– Замислюєтеся про завершення кар’єри?

– Я близько до цього. Але минулого року була ще ближче. По стану здоров’я не знала, чи буду продовжувати.

– А як же Олімпіада в Пекіні?

– Поки ми готуємось, якщо нам залишать фінансування до Пекіна. Новий законопроект про бюджет на наступний рік – це просто жах. В нас й так спорт обмежений у фінансуванні.

Якщо це фінансування ще обмежити на 50%, незрозуміло, як ми будемо виживати в наступному році і чим це все закінчиться. В той час, коли спонсори теж не дуже зможуть допомогти, бо бізнес також страждає.

– Тобто, не виключено, що вам доведеться відмовитися від участі в Олімпіаді?

– Зараз нічого не можу сказати – ні тренери, ні президент федерації, ні спортсмени не знають, що нас очікує через місяць. А якщо раптом скажуть, що кошти є лише на підготовку двох спортсменів? Звичайно, що в таких умовах нехай готується молодша, талановитіша чи амбітніша спортсменка, ніж я. Подивимось.

– На минулій зимовій Олімпіаді в Кореї ви стали прапороносцем нашої збірної, але так і не взяли участі в змаганнях. Хіба у вас немає відчуття незакінченої справи?

– Є. Було дуже важко психологічно пережити, що в Кореї я жодного разу не вийшла на гонку. Але все позаду, з усім впоралася. Йдемо далі.

– Як колишня заступниця міністра спорту, як ви ставитеся до реформи галузі від сьогоднішньої влади? Маю на увазі те, що відбувалося ще до карантину.

– Все стало на свої місця. Я брала участь, записувала відеозвернення щодо відновлення міністерства. В нашій державі на сьогодні міністерство спорту потрібне. Бо зі своєю бюрократією ми заляжемо на дно, поки достукаємося до профільного міністра, не кажучи вже про Кабінет міністрів.

Коли я працювала в міністерстві, до мене приходили мої неолімпійці й казали: «Не заважайте». Є держави, які мало допомагають спорту, але там класно розвинена система спонсорства. Бізнесу це вигідно. Це реклама та пільги від держави, тому вони готові вкладати сотні мільйонів.

Спортсмени незалежні від держави. Їм дали якусь суму на підготовку – все, готуйся. Вони не ламають голову через звіти, інші нюанси підготовки. У нас же держава дає ці кошти, але за кожну гривню треба відзвітувати.

Неможливо навіть терміново змінити готель, одного року ми зіткнулися із таким. Сидимо в Норвегії, в Шушені. Класно, але там немає снігу. А в 100-150 км від нас, на іншій базі, є сніг. Але ми не можемо переїхати, бо в нас гроші закладені на це місце, і вже проплачені.

– Тобто, саме закон про меценатство сьогодні є особливо важливим для нашого спорту?

– Він дуже потрібен. І нам, і масовому спорту. Для держави спорт – це елітні затрати. Якщо держава впадає в кризу, першим під скорочення потрапляє спорт. З року в рік основне завдання міністра – зберегти бюджет спорту, стипендії спортсменам, щоб вони не повтікали в інші країни, рівень зарплат.

Замість того, щоб розвивати, десятиліттями я бачу, що основне завдання міністра – збереження міністерства як такого та збереження фінансування. За таких умов спонсорство та меценатство дуже необхідне. Бо не зможе наша держава на сто відсотків забезпечити спорт фінансово.

– Володимир Бринзак в інтерв’ю нам говорив, що не бачить федерацію біатлону без нього. Поділяєте цю думку?

– Багато зараз критики в його бік. Кожна погана гонка – Бринзака на пенсію й нас усіх також. Те, скільки він зробив за ці понад 20 років у федерації, мабуть, не зробив ніхто для біатлону. Ми починали з «надцятих» місць загального заліку, а сьогодні в нас і фінансування збільшилось, і центри побудовані, молодь сьогодні отримує екіпіровку, хоч і не еліт-класу – лижі, гвинтівки, патрони. Йде розвиток. Порівняти, що було 20 років тому, й що є зараз – робота зроблена божевільна.

Разом із ним підуть спонсори. Це також усі забувають. А в нас держава явно не допомагає спонсорству в спорті. Якби це було вигідно, то спонсорів було б набагато більше, ми б не сиділи на плечах у держави.

Оскільки цього немає, всі спонсори – це особисті друзі Бринзака. Він шукає, спілкується. Ці люди, завдяки ньому, закохуються в біатлон й починають нам допомагати. Бачать, як працюємо ми, він. Не буде Бринзака – ці всі люди підуть разом з ним.

– Чому зараз в українських біатлоністів немає персональних спонсорських угод?

– Можливо, у свій час не вистачило спортивного менеджера, який би мав цим займатись. Особисто я не знала, до кого йти, як це робиться правильно. Тому в нас спонсори лише федеративні – ті, яких знаходив Бринзак.

– У нас просідає молодь в біатлоні. Немає тих, хто б витримав рівень сьогоднішньої основи?

– Це пов’язано з бажанням самих молодих спортсменів та спортсменок працювати. Є дівчата, які виділяються, хочуть. А є такі – не хочу називати прізвища, щоб не ображати, – що мають талант, можливості, фізіологію, все-все-все, але їм не вистачає розуму об’єднати це. Поки не з’явиться у спортсменок бажання досягати, доти і тренер, і президент безсилі.

– Тобто, це в першу чергу - проблема самих спортсменів? Школи, рівень підготовки тут ні до чого?

– Цього року я працювала з командою. Навіть здивувалася, чому Олі Абрамовій, Надії Бєлкіній та Юлі Журавок не вдалося себе реалізувати повністю. Я бачила, як сильно вони працювали – вони набагато більше зробили, ніж я. Можливо, десь перебрали навіть.

Вважала, що якраз вони закриють основу на Кубку світу, а я буду десь на Кубку IBU бігати. Коли прийшла зима, і я почала їх перемагати, для мене це було дивно.

Водночас, я бачила молодших спортсменок, які тут «хіхоньки-хахоньки», тут зробив, а тут не зробив. Сказали пришвидшитися – ну пришвидшився. Але іскри в очах немає – коли ти дивишся на спортсмена й бачиш, що він готовий з-під себе землю рвати заради результату. На жаль, не бачу цього зараз в наших молодих дівчат. Таланти є, але їм це не потрібно, мабуть.

– Сучасний український біатлон не приваблює молодь?

– Мабуть. Набагато простіше зараз сидіти в інтернеті, спілкуватись у соцмережах, маятися дурницями з друзями. Професійний спорт – складна річ. А біатлон він ще й малодоступний. Баз у нас в принципі немає, а те, що є, з кожним роком все більше занепадає.

З іншого боку, такої підготовки, яку має сьогоднішня молодь, починаючи з дитячих олімпійських ігор, в нас у свій час не було. Ні в юнацькому, ні в юніорському віці. За кордон ми майже не виїжджали, готувалися в Україні, а потім вже їздили на змагання й показували результат.

І зараз ми бачимо наших спортсменок, а потім ще читаємо вболівальників, які говорять, що у них немає підготовки. В їхньому віці у нас й того не було. Але ми змогли показати результат, боролися за національну збірну, доказували, що ми сильніші. Тому нас брали в команду.

А зараз всі говорять: «Ви просто йдіть на пенсію, а молодь хай займе ваші місця». Тому молодь і не хоче. Вона бачить, що обігнати не може, тому краще почекати – однаково ми підемо. А ми не йдемо. Залишаємось і доводимо, що ми сильніші. Вони ще не звикли працювати. Отак воно й виходить.

– Не плануєте по закінченні кар’єри стати тренером з біатлону й виправити ситуацію?

– Тут стоїть питання зарплатні. Я звикла заробляти все своє життя й сама себе забезпечувати. Відповідно, зараз жити в Києві й піти на зарплату тренера 4 тисяч гривень – я просто не виживу. Хоча мені дуже подобається вчити та пояснювати. Будь-хто з наших дівчат може сказати про це. Їду позаду, бачу грубу помилку – не можу просто проїхати повз. Під’їду, підкажу і поїду далі.

– Слід готуватися до погіршень результатів, коли нинішні збірники закінчать кар’єру?

– Цілком можливо. Якщо брати по віку, то є провалля. Хоча молодь була, з’являлися дівчата. Очі горіли в нашого керівництва, мовляв, ми підемо, й будуть ці дівчата. А потім раз – і ці дівчата перестають бігти, показувати результат.

Можливо, якраз ті маленькі та молоденькі, які тільки з’являються на горизонті, за рік-другий підтягнуться. І зможуть скласти достойну заміну. Але потім потрібен час на те, щоб вони окріпли, набралися досвіду та показали результат.

Те саме ми проходили. Ми починали Кубок світу з 13-15 місць загального заліку. Поступово підняли команду до топ-3, потім знову втратили. Цього року майже повернули квоту.

 

Ми на Facebook

Актуальне
НАКАЗ про затвердження норм витрат на проіведення спортивних змагань та навчально-тренувальних зборів на 2017 рік.
НАКАЗ про затвердження норм витрат на проіведення спортивних змагань та навчально-тренувальних зборів на 2017 рік. ...Читати повністю

Звіт з фізичної культури і спорту. Форма № 2-ФК (річна). 2016 рік
Звіт з фізичної культури і спорту. Форма № 2-ФК (річна). 2016 рік Звіт з фізичної культури і спорту. Форма № 2-ФК (регіони) Звіт ...Читати повністю

ПОСТАНОВА від 30 березня 2016 р. № 248
ПОСТАНОВА Про внесення змін до Положення про дитячо-юнацьку спортивну школу від 30 березня 2016 р. № 248 ...Читати повністю

Роз’яснення Мінмолодьспорту щодо фінансування дитячо-юнацьких спортивних шкіл
Лист Міністерства молоді та спорту України про фінінсування дитячо-юнацьких спортивних шкіл Лист Міністерства молоді ...Читати повністю

Проект Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників сфери фізичної культури і спорту
Проект Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників сфери фізичної культури і спорту ...Читати повністю

Наказ Міністерства молоді та спорту України, Міністерства освіти і науки від 07.07.2014 №2212/798
Наказ Міністерства молоді та спорту України, Міністерства освіти і науки "Про затвердження форм Свідоцтва про закінчення ...Читати повністю

Навчальні програми з видів спорту
Навчальні програми з видів спорту ...Читати повністю

Наказ № 30.07.2013 № 37
НАКАЗ Про затвердження Типових штатних нормативів дитячо-юнацьких спортивних шкіл ...Читати повністю

Анонси
No articles to show